Нерухома драбина
Нерухома драбина — дерев'яна драбина, що приставлена до правого вікна другого ярусу фасаду Храма Гробу Господнього у Старому місті в Єрусалимі. Драбина спирається на карниз і приставлена до вікна, що знаходиться у володінні Вірменської апостольської церкви. Драбина є одним із символів міжконфесійних розбіжностей у християнстві[1]. Нахождення драбини на своєму місці означає дотримання угоди між шістьма християнськими конфесіями, що володіють храмом, — не рухати, не ремонтувати і не змінювати нічого в храмі без згоди всіх шести конфесій.
Історія
Поява нерухомої драбини на фасаді храма Гробу Господнього пов'язана з конфліктом між християнськими конфесіями за право контролю над святинями Храма Господнього і поділом храму між шістьма християнськими конфесіями. Різними частинами храма зараз володіють Католицька церква, Єрусалимська православна церква, Вірменська апостольська церква, Сирійська православна церква, Ефіопська православна церква і Коптська православна церква[2].
Попередня історія
Боротьба за контроль над християнськими святинями Єрусалима велася з часів подій, описаних у Новому Заповіті[3].
З XVI століття міжконфесійні конфлікти між християнами за право контролювати святині набувають все більш запеклих форм. У цих конфліктах брали участь майже всі християнські конфесії, але особливо ворогували католики і православні греки — найбільш масові, багаті і впливові общини[3].
У період перебування Єрусалима під владою єгипетських мамлюків (XIV—XV століття) францисканці, завдяки європейським монархам, які надавали їм фінансову та політичну підтримку, зуміли закріпити за собою статус «охоронців храма Гробу Господнього», а також деяких інших святих місць. Православні греки, намагаючись оскаржити надані францисканцям права, як головний аргумент на свою користь пред'являли нібито отриманий ними в VII столітті від халіфа Умара указ про передачу їм всіх прав на християнські святині. Католики, у свою чергу, оскаржували автентичність цього документа, називали його більш пізньою підробкою і звертали увагу, що в VII столітті християнство ще було єдиним і тому указ халіфа, навіть якщо він автентичний, поширювався на всі християнські конфесії. Католики також посилалися на свою наступність від хрестоносців і звинувачували православних у неучасті в Хрестових походах[3].
Християни не обмежувалися лайкою та письмовими доносами один на одного, які православні та католики надсилали у Константинополь. Часто було досить найменшого приводу, щоб між ченцями спалахувала кровопролитна бійка[~ 1]. Нерідко такі бійки призводили до загибелі людей та завдавали великих матеріальних збитків храму. Часто втручання турецьких стражників та самого паші рятували не лише життя ченців, але й сам храм від руйнування[3].
Конфлікти в храмі Гробу Господнього відбувалися постійно. Османська влада видала укази, що регулювали відносини між християнськими конфесіями — такі укази були видані у 1604, 1637, 1673, 1757 та 1852 роках[3].
У 1719 році францисканці здобули дипломатичну перемогу[3], — спеціальним фірманом султана їм було дано дозвіл самостійно, без участі інших християнських конфесій, здійснити реставраційні роботи в храмі Гробу Господнього[~ 2].
Султанський фірман 1757 року і «Статус-кво»
У 1757 ріку францисканці почали будувати перед Кувуклією свій вівтар, багато прикрашений дарами, отриманими з різних європейських країн. На Великдень 1757 року в храм вдерлася натовп греків, підбурюваних православними ченцями, з метою перешкодити будівництву вівтаря. Францисканці зачинились у своїх кельях. Грецькі ієрархи направили до Константинополя звіт про цей інцидент, звинувачуючи католиків у «прихованій ворожості» владі Османської імперії[3].
Султан Осман III, бажаючи запобігти заколотам серед православного населення імперії, спеціальним фірманом обмежив права католиків на святині в Святій землі і передав у володіння Грецькій церкві Храм Різдва Христового, гробницю Пресвятої Діви Марії та закріпив за обома конфесіями рівні права в храмі Гроба Господнього. Деякі джерела стверджують, що прийняття фірмана 1757 ріку лобіював Великий візир Коджа-Мехмед Рагип-паша, який, як вважається, отримав від греків великий хабар. Французький посол граф де Верженн, який намагався протестувати проти прийнятого рішення, отримав від Рагиба-паші відповідь: «Ці місця належать султану, і він передає їх кому захоче; можливо, вони завжди були в руках франків, але сьогодні Його Величність бажає, щоб вони належали грекам»[5].
Фірман 1757 року послужив першою документальною основою для встановлення своєрідних правил розділу християнських святинь між кількома християнськими конфесіями[3]. Розподіл прав, який був закріплений фірманом 1757 року[~ 3] і повторно підтверджено фірманом в 1852 році[6][~ 4], отримало назву «Статус-кво Святої землі[en]». В даний час це єдині документи, на основі яких керуються та функціонують головні християнські храми. Положення «Статус-кво Святої землі» бездоганно дотримувалися і дотримуються усіма владами, у юрисдикції яких у різний час знаходилися ці території — британськими владами підмандатної Палестини, Йорданії, Ізраїлю[6].
Вперше Нерухома драбина згадується в 1757 році у фірмані султана Абдул-Хаміда I і пізніше в 1852 році в указі султана Абдул-Меджіда I[7].
Час та причина знаходження драбини на фасаді
Точна дата з'явлення драбини на фасаді храма невідома. Можливо, найстарішим зображенням драбини є гравюра ченця-францисканця Ельзеара Хорна[de], яку Кустодія Святої Землі датує 1728 роком[8]. Також драбина зображена на гравюрі Едварда Файндена[en], опублікованій у 1834 році. Пізніше цієї дати драбина зображена на численних гравюрах, літографіях і фотографіях. Сама драбина належить Вірменській апостольській церкві, оскільки саме вірмени мають право використовувати карниз, виходячи на нього через своє вікно під час релігійних свят[9]. Однак ізраїльський письменник Амос Елон[en] у своїй книзі[10] стверджує, що драбина належить грецькій православній церкві і повинна залишатися на своєму місці через бездоганне дотримання «Статус-кво»[1]. На цій же версії знаходження драбини на фасаді наполягає Християнський інформаційний центр Єрусалима[1] — «Коротка драбина є частиною фасаду храма Гробу Господнього через Статус-кво».
Зараз драбина є своєрідним знаком, — поглянувши на фасад і побачивши драбину, можна зрозуміти, що «Статус-кво» дотримується. Знаходження драбини на своєму місці означає дотримання угоди між шістьма християнськими конфесіями, які володіють храмом, — не рухати, не ремонтувати і не змінювати нічого в храмі без згоди всіх шести конфесій. Під час своєї паломницької поїздки в Святу Землю в 1964 році римський папа Павло VI назвав драбину «видимим символом розколу в християнстві» і «видимим символом дотримання „Статус-кво“»[8].
Призначення драбини до «Статус-кво»
Існує кілька версій того, для яких цілей спочатку використовувалася драбина.
Є припущення, що ченці вірменської церкви використовували карниз і драбину, щоб на мотузках піднімати воду та провізію. Це робилося, щоб не залишати храм і не платити мито за вхід, яке стягували османські влади[3]. Зліва від входу у храм розміщувався диван, на якому перебували турецькі сторожі. Мито за вхід у храм — так званий каффар — становило до 500 піастрів. Щоб потрапити у приміщення за вікнами другого ярусу, необхідно було пройти через територію, що належала грецькій церкві, — а це також іноді могло бути неможливо. Карниз був для ченців місцем, де можна було подихати свіжим повітрям[1], оскільки деякі ченці, щоб не платити туркам за вхід, місяцями, а то й роками не виходили з храму[11].
За іншою версією, ченці використовували карниз, щоб вирощувати зелень та овочі. На гравюрі Чарльза В. Вільсона[en] зображені горщики з рослинами, розташовані на карнизі поряд з Нерухомою драбиною. Про те, що ченці вирощували зелень на карнизах, згадують і деякі джерела[1].
Існує версія, що драбина використовувалася, щоб потрапляти на карниз під час релігійних свят, коли багато віруючих збиралися у дворі храму[1]. Так, у резюме «Статус-кво», яке призначалося для використання британською поліцією[en] в підмандатній Палестині, сказано:
Над входом [у храм Гробу Господнього] розташований класичний карниз, характерний для будівель у візантійському стилі. До нього можна потрапити з вікна Вірменської каплиці Святого Іоанна, і ця громада може скористатися цією можливістю під час святкових церемоній, які відбуваються у внутрішньому дворі. Карниз, розташований вище [очевидно, мається на увазі майданчик над вікнами другого ярусу], використовується для цих же випадків [грецькою] православною церквою[9].
Див. також
Коментарі
- ↑ Ці безладні сцени описані багатьма паломниками, зокрема і іноком Парфенієм (Агеєвим), який відвідав Єрусалим у 1845 році. Він розповідав про справжню бійню у каплиці Голгофи, що виникла через те, що католики під час богослужіння намагалися замінити на престолі грецьку пелену на свою власну. Греки «принесли з кухні багато дров, і пішла на Голгофі бійка і війна. Греки били дровами, а франки свічками, а після і вони принесли дрова. Турки вже кинулися рознімати, але і у них рушниці забрали; і вони кинулися рятувати Божий гріб та Воскресенський храм… Ми ж не знали — куди бігти, від страху заціпеніли»
- ↑ В обмін на це Порта виторгувала в європейців звільнення 150 турецьких полонених, захоплених у попередніх війнах
- ↑ Згідно з султанським фірманом 1757 року, католикам і православним були закріплені рівні права у Храмі Гробу Господнього, при тому, що храм Різдва в Вифлеємі та гробниця Діви Марії в Гефсимані перебували у володінні грецької православної церкви.
- ↑ У лютому 1852 року султан видав ще один фірман щодо християнських святих місць, у якому фактично підтверджувався їхній статус, що існував з 1757 року. У той же час невеликі поступки були зроблені і католицькій церкві: у Вифлеємський храм була повернена католицька срібна зірка, а в Єрусалимі в урочистій обстановці католицькому єпископу були передані ключі від храму Гробу Господнього і храму Різдва.
Примітки
- ↑ а б в г д е James E. Lancaster Церква і лестниця: застиглі у часі. Архівовано серпень 13, 2011 на сайті Wayback Machine.(англ.)
- ↑ Беляєв Л. А., Лісовий М. М. Гроба Господня (Воскресіння Христове) Храм в Єрусалимі. Православная энциклопедия. — М. : Церковно-научный центр «Православная энциклопедия», 2006. — Т. XIII. — 752 с. — ISBN 5-89572-022-6.(рос.)
- ↑ а б в г д е ж и к Носенко Т. Єрусалим. Три релігії — три світи. Olma Media Group, — 2003, С. 440.
- ↑ The Holy Land, Syria, Idumea, Arabia, Egypt and Nubia / from drawings made on the spot by David Roberts. London : F.G. Moon, 1842—1845, v. 1, pts. 1-2, p. 2 (англ.)
- ↑ Zander W. Israel and the Holy Places of Christendom. P. 47 L., 1971, p.56. (англ.)
- ↑ а б Enrico Molinaro The Holy Places of Jerusalem in Middle East Peace Agreements: The Conflict Between Global and State Identities, Sussex Academic Press, — 2010, p.36. (англ.)
- ↑ The Status Quo in the Holy Places, Ariel Publishing House, Jerusalem. Republished in 1980, page 17, 3rd paragraph. (англ.)
- ↑ а б Günther Simmermacher The Holy Land Trek: A Pilgrim’s Guide. Southern Cross Books, Cape Town. p. 196. ISBN 978-0-9921817-0-3.(англ.)
- ↑ а б Cust, L. G. A., The Status Quo in the Holy Places, Ariel Publishing House, P O Box 3328, Jerusalem, republished in 1980, p. 17.(англ.)
- ↑ Amos Elon Jerusalem, Battlegrounds of Memory, Kodansha America, 1995, p. 201.(англ.)
- ↑ Turner W. Journal of a Tour In The Levant. Архівовано вересень 27, 2016 на сайті Wayback Machine.. — Лондон, 1820. — Том II. — С. 163—165.(англ.)
Література
- Т.В. Носенко. Иерусалим: Три религии — три мира. — М. : ОЛМА-Пресс, 2003. — 442 с. (рос.)
- Elon, Amos, Jerusalem, Battlegrounds of Memory, Kodansha America, 1995, p. 201. (англ.)
- Gidal, Nachum Tim Jerusalem In 3000 Years, Knickerbocker Press, Edison, New Jersey, 1995, p. 24. (англ.)
- Bar-Am, Aviva Beyond the Walls: Churches of Jerusalem, Ahva Press, Jerusalem, 1998, p. 56. (англ.)