Донцов (Донців) Дмитро Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Донцов.
Дмитро Іванович Донцов

Доктор Дмитро́ Іва́нович Донцо́в (29 серпня 1883(18830829), Мелітополь — 30 березня 1973, Канада) — український літературний критик, публіцист, філософ, політичний діяч, один з перших керівників Союзу Визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914 року, головний ідеолог українського інтегрального націоналізму[1].

Життєпис

Народився 17 (29 за новим стилем) серпня 1883 року в м. Мелітополь, нині Запорізька область, Україна (тоді Таврійська губернія, Російська імперія) в родині місцевого купця Івана Даниловича Донцова і його дружини Єфросинії Йосипівни. 18 жовтня того ж року хрещений в Олександро-Невському соборі в Мелітополі (запис № 214)[2]. За однією з гіпотез Донцов походив з роду слобожанського козацького полковника Федора Донця, нащадки якого отримали дворянські звання і змушені змінити прізвище. Однак документальних підтверджень цієї гіпотези не виявлено[3].

У 1900 році після закінчення Мелітопольського реального училища не зміг поступити в університет через те, що не навчався стародавніх мов. Цілий рік готувався і, залишивши рідне місто, переїхав до Москви, а потім до Царського Села біля Петербургу, де 30 квітня 1902 склав іспит при Миколаївській гімназії (латинь "4", грецький "3"). Одночасно отримав відстрочку від армії до 1910 р., висловивши бажання після закінчення освіти відбути військову повинність на правах однорічного. В серпні 1902 продовжив освіту на юридичному факультеті Петербурзького університету, відрахований навесні 1908 за несплату[4].

Студентом почав інтенсивну політичну діяльність і 1905 вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Його двічі арештовували: 1905 у Петербурзі та 1908 у Києві. Після другого арешту й восьми місяців ув'язнення заходами родичів його випускають на поруки, і того ж року він виїхав у Галичину (Австро-Угорщина). У 1909—1911 роках навчався у Віденському університеті, там само познайомився з українською студенткою і його майбутньою дружиною Марією Бачинською. Провчившись 4 семестри у Відні, 1911 переїхав до Львова, де продовжив навчання і, в 1912, одружився.

1913 року Донцов через конфлікт на національному ґрунті вийшов з УСДРП.[3]

1917 року одержав ступінь доктора юридичних наук у Відні.

З 1914-го проживав у Відні й Берліні, а з 1916 — у Швейцарії, активно включився у роботу Союзу Визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914, згодом став першим головою СВУ.

На початку 1918-го повернувся до Києва, де працював у гетьманських урядових структурах, 24 травня наказом гетьмана став директором Української Телеграфічної Агенції (УТА) при уряді гетьмана Павла Скоропадського (Бюро преси при міністерстві внутрішніх справ). Разом із Липинським, Шеметом створив Партію хліборобів-демократів.[джерело?]

Упродовж 1919–1921 — шеф Українського пресового бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія).

З 1922 — знову у Львові, редагував журнали «Літературно-науковий вістник», «Заграва», «Вістник», друкувався у німецькій, швейцарській та польській періодиці.

1926 написав свою провідну роботу «Націоналізм».

Займався публічною діяльністю, виступаючи заочним опонентом апологетів ідеї комунізму, роблячи розлогі доповіді перед громадою. Жовтнем 1929 у Львові виступив із критичною доповіддю про сутність здійснюваної в УРСР політики українізації; промова теоретика українського націоналізму стала відвертою альтернативою промові Скрипника, виголошеній у Львові вереснем 1929.

У 1939 емігрував за кордон (Бухарест, Прага, Німеччина, Париж, США, Канада), з 1947 до самої смерті жив у Монреалі (Канада), там само у 1948-1953 рр. викладав українську літературу у місцевому університеті.

Помер 30 березня 1973 у Канаді. Похований у США на українському кладовищі в Саут-Баунд-Брук.

Соціально-політичні погляди

Відчутний вплив на вітчизняну суспільно-гуманітарну думку справив глибокий аналітик і мислитель Дмитро Донцов.

З-під пера мислителя вийшла низка праць; деякі з них стали засадами українського націоналізму. Крізь усі праці послідовно проведена ідея самостійної, незалежної української держави. У філософському плані Д. Донцов сповідував позицію волюнтаризму, схиляючись до думки, що в самій нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає в тому, аби своїми фанатизмом і силою волі змусити народ стати рішучим та незламним.

Отже, політична філософія Донцова ґрунтується на двох основоположних принципах — це є «інтегральний націоналізм» та принцип національної еліти. Нація, національна ідея, українська національна ідея були об'єктом розгляду Донцова в багатьох його творах.

Головні ідеї чинного націоналізму

На початку своєї політичної та публіцистичної діяльності Донцов віддав данину соціалістичним ідеям i навіть входив до української соціал-демократичної партії. Але ще перед Першою світовою війною у його творчості з'явилися виразні антиросійські тенденції, які зміцнювалися паралельно із відштовхуванням Донцова від товаришів у партії. Він наголошував на небезпеці для України наслідувати приклад північної сусідки й закликав українство повернути очі на Окцидент.

На основi цього висновку Донцов пропонує пов'язати геополітичне майбутнє України з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Зокрема, напередодні очевидного конфлікту цих держав з Росією та її союзниками він закликав (у разi поразки останніх) до створення в межах Австрійської імперії «Українського коронного краю».

Донцов постійно застерігав українських політикiв від захоплення соціалістичними ідеями, що надходили з передреволюційної Росiї. «Рівність рабiв перед сильним володарем i паном, — писав він після подій революцій 1917 року, — уходила за рівноправність вільних громадян, i леґенда про „демократичну Росію“ робила формальне спустошення серед вульґарно думаючої маси. До того прилучалася нова леґенда — про Росію — носительку політичного i суспільного поступу. Імпульсивна гра сил у варварській, неукермованій суспільности, природній вибух незадоволення у деспотично правленім краю — бралося за прояву колосальної духовної енерґiї, безладне шамотання зламаного деспотичною хворобою організму — за ознаку його відпорности й великої життєвої сили». До речі, задавно намальовану Донцовим картину ми, фактично, можемо спостерігати й сьогодні.

Вступаючи до третього десятиліття XX сторіччя, Україна опинилася в дуже складній ситуації. Галичина була у складi Польщі, в якiй режим Пілсудського здійснював жорстоку політику щодо української етнічної меншості. Значні українські території вiдійшли до Румунiї та Чехословаччини. Українська «державність» у всім відомому виглядi постала у формi УРСР. Звичайно, говорити про те, що ця псевдодержава могла самостійно вирішувати питання створення громадянського суспільства й повноцінної нації ми не маємо жодних підстав. 

Нелегку кризу переживала українська державницька ідея в середині 20-х років. На думку Донцова, її демократична модель була скомпрометована непослідовною, великою мірою руїнницькою політикою Центральної Ради, а монархічна — такими ж діями гетьманського уряду Скоропадського. Потрібно було знайти нові імпульси для реанімації волі українського народу до суверенності. Ці імпульси мали народитися в умовах, коли дедалі більшого поширення набували ідеї тоталітаризму, що їх уособлювали насамперед російський більшовизм, італійський фашизм та німецький націонал-соціалізм. Політичні успіхи цих радикальних рухiв у своїх країнах давали змогу сподіватися, що внесення їхніх основних постулатiв до стратегічних концепцій будь-якої національної ідеї матиме позитивні наслідки. Ставку на це зробив i Д. Донцов, який з 1921 року проживав у Львові Квінтесенцією його теоретичних розробок став вiдомий твір «Націоналізм».

Як і раніше, публіцистично застосовуючи ідеї філософського ірраціоналізму — Шопенгавера, Гартмана і особливо Ніцше, а також інших філософів — до України, автор «Націоналізму» закликав раз і назавжди відмовитися від раціонально осмисленого світосприйняття. Натомість, панівне місце в ньому мала посісти воля до життя. Виявлення волі, інтерпретував Донцов ідеї «філософії волі», «це ніщо інше, як насолода розросту, виступлення поза власні границі». Бо «експансія — не тільки самоутвердження власної волі до життя, а й заперечення її в інших».

Звідси виводилися дві першi підстави чинного націоналізму: «зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії» та «стремління до боротьби та свідомість її конечности».

Донцов накреслює як наступну вимогу вольового націоналізму — романтизм та догматизм у сприйнятті пропонованої ідеології. Перший має «живитися леґендою „останнього бою“, запереченням того, що є i захоплюючою картиною катастрофи, що принесе нове». Другий — «з'явиться в супроводi категоричного наказу, безоглядного послуху».

Об'єднуючи ці поняття, Донцов зазначає: «ілюзіонізм є синтезом обох: він протиставляє „смисловому“ — ірраціональне,.. доказам — голу афірмацію,.. він не дискутує,.. хоче здійснити ідею неіснуючу i принципово протилежну конкретній». — Усе це умотивовує «його войовничість, антипацифізм».

Тому одними з головних вимог чинного націоналізму до його послідовників Донцов вважав фанатизм i аморальність. На його думку, національна ідея мусила бути «аморальною», себто не мала керуватися принципами загальнолюдських цінностей. Здійснювати ж аморальну політику має фанатик, що «узнає свою правду за об'явлену, загальну, яка має бути прийнята іншими. Звідси його аґресивність i нетерпимість до інших поглядiв». 

П'ята — «синтетична» вимога проголошеної доктрини полягає у піднесенні до рівня державної політики імперіалізму. "Імперіалізм, — заявляє Донцов, — це не тільки здирство, а й одночасно виконання громадських справ у громадських інтересах націями, покликаними i управленими до того. «Є вищі i менш вартi народи, ті, що вміють правити іншими (і собою), і народи, що цього не вміють… Право сильних рас організувати людей i народи для зміцнення існуючої культури i цивілізації».

Вищезгадане право Донцов пропонує здійснювати через «творче насильство інiціативної меншості», яка має підпорядкувати собі власний народ та змусити його до аґресії проти інших. Це — шоста з вимог, на яких побудував свою теорію автор «Націоналізму». Він певен, що «цей засіб (насильство) не є з тих, що можуть бути, а можуть i не бути. Аґресія, через яку нова ідея приходить до життя, не є припадковою, вона іманентна кожній „теологічній“ релігійній або національній ідеї».

Підводячи підсумки свого основного твору, Донцов твердить, повторюючи Ніцше: «Мусимо перевести основну переоцінку вартостей. „Фанатизм“, „інстинктивні почування“, „емоційність“ замість „розумовості“, дух національної нетерпимості», — все, що опльовували в нас, повинно реабілітувати свіже i молоде українство". I, слід сказати, ці гасла, подані під флером боротьби за справді святу мету — визволення Батьківщини, притягали до себе галицьку молодь, яка за авторитарного польського панування була поставлена в умови, що, по-перше, ускладнювали для неї одержання відповідної освіти, престижної роботи, обмежували правовий статус, а по-друге, змушували боротися за свої національні та загальнолюдські права насильницькими методами[5].

Еволюція в бік традиціоналізму

Про традиціоналізм Донцов говорить вже у 1922 році у статті «До старих богів» (згодом стаття була переопублікована під заголовком «До традицій»).  Донцов радить українській молоді «закликати „на пораду“ тіні великих предків», студіювати «повісти временних літ»" тощо. Традицію він розглядає в націологічному ракурсі — як фундамент, що скріплює різні покоління однієї нації. Ці націологічні міркування водночас змушують мислителя виступити проти прогресизму. Ще одним  моментом  становлення  традиціоналістичного світогляду  Донцова у міжвоєнний час  були  його  роздуми  про  прихід  Нового Середньовіччя. Стрімка еволюція Донцова у бік традиціоналізму відбувається на початку Другої світової війни, коли він видає у Бухаресті журнал «Батава». Насамперед, на  сторінках  «Батави»  відбулося  поглиблення  учення  Донцова про національну еліту. У своїх бухарестських публікаціях мислитель  надзвичайно часто апелює до поняття касти. Якщо поглянути на творчість  Донцова в цілому, то поняття касти та ордену мають у ній певну синонімічну  схожість. Проте, говорячи про касту, Донцов говорить не лише про політичний інститут, але й про суспільну верству і цим прокладає місток до повноцінної концепції ієрархічного, станового суспільства. Безперечно більшу роль, аніж на сторінках «Вісника», почала відігравати на сторінках «Батави» релігійна (християнська) проблематика. Підсумком ідейної еволюції в період Другої світової війни стає книга «Дух нашої давнини».

Відповідаючи на питання про те, чи можна вважати Донцова традиціоналістом, дослідник його творчості Ігор Загребельний пише: «Традиціоналізм — це воля до Традиції, воля проти сучасного світу і, в багатьох випадках, воля до втілення Традиції. І для Дмитра Донцова такий традиціоналізм був притаманним.  По-перше, принаймні з 1917—1918 років чітко простежується консервативний песимізм мислителя. Бачачи, до чого призвели прогресизм і лівацтво в  Україні та в Австрії, Донцов закономірно приходив до усвідомлення того, що  „вчора“ було краще, ніж „сьогодні“. У вісниківський період, у період Другої  світової та в післявоєнний час це усвідомлення лише поглибилось (із таким  підходом, щоправда, конкурувало  консервативно-революційне  бажання  у  „сьогодні“ та „завтра“ побачити „позавчора“). Відтак, воля проти сучасного  світу була притаманною для більшого періоду творчості мислителя. По-друге, ще в 1920-х роках Донцов підняв гасло традиціоналізму. Немає сенсу заперечувати, що  спочатку донцовське розуміння поняття „традиція“ було досить далеким від ґенонівського  і нерідко стосувалося форми, а не змісту. Та згодом Донцов  почав апелювати саме до сутнісних елементів європейської (християнської)  Традиції: до ідеї ієрархічного, станового суспільства, до пов'язаної з існуванням такого суспільства ідеї провідної верстви, до ідеї примату релігії над політикою (цю ідею Донцов почав виразніше пропагувати у післявоєнний час, у чому ми зможемо переконатися у наступному розділі), до ідеї аскетизму і  служіння вищим, трансцендентним цілям тощо. Крім цього необхідно пам'ятати, що втілення Традиції є можливим лиш у  межах певної парадигми або епістеми  із відповідними онтологічними й гносеологічними засадами та, навіть, зі специфічним типом світовідчуття і ментальності. Ірраціоналізм, волюнтаризм, романтизм, вітальність та специфічний платонізм, котрі плекав Донцов, звільняли читачів його творів від сугестії  Модерну і формували ментальність, близьку до ментальності Середньовіччя.  Про це, зрештою, говорив і сам мислитель»[6].

Вшанування пам'яті

Меморіальна дошка у Мелітополі
На честь Дмитра Донцова названо вулиці та провулки
У Вікіпедії є статті про інші вулиці з такою назвою: Вулиця Дмитра Донцова.

У літературі

Дмитро Донцов є одним з героїв роману «Країна Ірредента» Романа Іваничука.

Твори

Див. також

Примітки

  1. ↑ Олександр Зайцев: “Націоналізм як релігія: приклад Дмитра Донцова” | Український Католицький Університет. ucu.edu.ua (укр.). Процитовано 2 березня 2017.
  2. ↑ Особиста справа студента Петербурзького університету Донцова, л. 8.
  3. ↑ а б Квіт С. М.. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет: Монографія. — К. : ВЦ «Київський університет», 2000. — 260 с. — С. .
  4. ↑ Особиста справа студента Петербурзького університету Донцова, л. 5-6 об, 34.
  5. ↑ Націократичні концепції. litopys.org.ua. Процитовано 2 березня 2017.
  6. ↑ Загребельний, Ігор (2014). Націоналізм versus Модерн: життя і творчість Дмитра Донцова в оптиці консервативної революції (укр.) . Київ: В-во Сергія Пантюка. с. 60—61. ISBN 978-617-564-021-0.
  7. ↑ У Львові на вулиці Лисенка, 11 відкрили меморіальну дошку Дмитру Донцову
  8. ↑ Курені УПЮ
  9. ↑ Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
  10. ↑ У столиці відкрили першу меморіальну дошку Дмитру Донцову. ФОТО

Джерела та література

Посилання

Вікіцитати містять висловлювання від або про: Донцов (Донців) Дмитро Іванович
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Донцов_(Донців)_Дмитро_Іванович&oldid=25326151