Аміші
| Загальна чисельність | |
|---|---|
|
330 000[1] (2018 р., Аміші старого обряду) | |
| Засновник | |
| Якоб Амман | |
| Регіони із значимою популяцією | |
|
 Онтаріо | |
| Релігії | |
| Анабаптисти | |
| Писання | |
| Біблія | |
| Мови | |
| пенсильванська німецька, швейцарський діалект, бернський діалект, нижньоалеманський діалект, ельзаський діалект, німецька, англійська |
А́міші (англ. Amish [ˈɑːmɪʃ], нім. Amische, пенсил.-нім. Amisch) — менонітська течія анабаптистичного походження. Християнська спільнота, засновником якої був — Якоб Амман, священик зі Швейцарії, що емігрував у Ельзас. Церковну доктрину амішів можна характеризувати як найконсервативніший варіант менонітства (Див. Скромні люди).
Значна частина сучасних амішів (понад 200 тисяч) живе в США і Канаді. Найконсервативніші групи амішів США зберігають у побуті Пенсильванську німецьку мову (серед англо-американців відому під назвою «Пенсильванська голландська мова», Dutch).
Після тривалих і масштабних гонінь, яким аміші піддавалися на батьківщині за звичаї хрещення в дорослому віці і протистояння союзу церкви й держави, вони нарешті знайшли «тиху гавань» в Америці завдяки видному квакеру Вільяму Пенну. Аміші неодноразово приймали мученицьку смерть на батьківщині від рук нетерпимих супротивників, часто їх саджали в мішки й топили в річках. Оскільки під загрозою виявилося саме життя амішів, вони масово переселилися в Пенсильванію на запрошення Вільяма Пенна, у рамках його «святого експерименту» релігійної терпимості 1727 р.
Головна риса їхнього віровчення — це суворе дотримання Святого Письма. Первинне значення аміші надають тому, що міститься в Посланні ап. Павла до Римлян, тобто положенню про відділення церкви від держави.
Аміші — прихильники старого традиційного способу життя. Основна їхня частина відмовляється від будь-яких технічних засобів, що можуть пов'язувати їх із зовнішнім світом: електрики, водопроводу, центрального опалення, телефону тощо. Більшість із них носить одяг і головні убори певних кольорів і фасонів, їздить у старовинних візках, запряжених кіньми, використовує лише залізні колеса, орють землю кінним плугом. Діти й жінки амішів ходять босоніж у теплу пору. Їм заборонено служити в армії, фотографуватися, кермувати автомобілі й літати літаками, мати комп'ютери, телевізори, радіоприймачі, носити наручного годинника й обручки. Шлюби аміші укладають лише зі своїми одновірцями.
Спеціальних культових споруд більшість амішів не має, і моління проходять по черзі в будинках членів спільноти. Служби відбуваються кожну другу неділю. У неділі, коли служб немає (Неділя дружби), аміші відпочивають і відвідують друзів. Кожна аміська громада має двох проповідників. Єпископ і диякон служать у двох громадах, проводячи в них служби Божі по черзі в різні неділі.
Чисельність амішів становить 200 тисяч людей, етнічним походженням це в основному ельзасці. Усвідомлюючи свою приналежність до однієї спільноти, аміші, проте, розділені на різні групи. Найконсервативнішою є Менонітська церква амішів старого ладу. У 1866 році в Індіані в результаті руху за духовне пробудження амішів засновано Євангельську менонітську церкву. У 1910 році створено Консервативну менонітську конференцію. Її прихильники почали проводити служби Божі у спеціальних будинках зборів, організували недільні школи. Інша організація, що відокремилася — Аміська менонітська церква Бичі — дозволила використовувати автомобілі, трактори й електрику. Ця ж організація веде й місіонерську діяльність, що не практикують інші аміші.
 | Цей розділ містить текст, що не відповідає енциклопедичному стилю. |
Аміші — меноннітський консервативний релігійний рух у США. Рух екопоселень народився в 1860-х роках на Заході, хоча насправді в США вони існували ще з XVIII-го століття. Тоді зі Старого Світу в штат Пенсильванія перебралася група людей, які називали себе амішами. Назву вони дістали від імені свого наставника Якоба Аммана — людини, котра вибрала суворіше релігійне життя й відкинула протестантство. Аміші відмовлялися від будь-яких нововведень, від зброї, воліли жити лише своєю працею в закритих поселеннях, куди не міг прийти прогрес або «зовнішнє зло». Найбільше вони ненавидять електрику, бо вона приносить спокуси: комп'ютер, телевізор… До речі, райони, де вони проживають, називають «країною без дротів».
Аміші зберегли вигляд і побут XVII століття. Потрапивши до них у поселення, виникає враження, що потрапляєш до музею: жінки ходять у старовинних спідницях і чепчиках, чоловіки з бородою, у білих сорочках і штанях на підтяжках, а діти бігають у полотняних шортах, босоніж і в солом'яних брилях. У побуті немає майже нічого із зовнішнього світу. Тут усе роблять самі. Аміші ніколи не виявляють ініціативу спілкуватися з прибульцями, одначе вирізняються гостинністю: якщо в їхній будинок зайшов гість з іншого світу, вони все одно напоять його та нагодують. Контактують вони зазвичай лише зі своїми одновірцями. Наприклад, обмінюються крамом. Важливе місце в їхньому житті займає взаємодопомога. Допомога ближньому — свята справа. Одна з кардинальних заборон — це шлюби з неамішами. До речі, сьогодні їхня кількість зростає дуже швидко за рахунок релігійної заборони на контрацептиви, тривалого життя й мінімальної дитячої смертності.
Рух амішів-менонітів походить від релігійного братства, що виникло у XVI столітті, відомого як швейцарські брати[en]. Швейцарські брати були анабаптисти; їх також часто розглядають як частину радикальної Реформації. Слово «анабаптисти» означає «знову хрещений» (тобто хрещений малим, але пізніше прийняв хрещення за вірою повторно, дорослим). Поява швейцарських братів походить від Фелікса Манца[de] (1498—1527) та Конрада Гребеля[de] (1498—1526), котрі відокремилися від реформата Ульріха Цвінглі (1484—1531).
Історія Церкви амішів почалася з розламу в групі швейцарських і Ельзаських анабаптистів 1693 р. під проводом Якоба Аммана (1656—1730), прізвищем якого також називали самих Амішів або «менонітські Аміші».
Я. Амман вважав, що меноніти, миролюбні анабаптисти Нижніх Земель та Німеччини, відхилилися від учення Менно Сімонса і «Дордрехтської конфесії віри» 1632 року. Амман був прихильником суворішої церковної дисципліни, враховуючи суворіший ужиток практики — соціальної ізоляції відлучених членів.
Швейцарські анабаптисти, розсіяні через гоніння по всьому Ельзасу й Курпфальцу, ніколи не використовували суворе уникнення, як деякі анабаптисти Нижніх земель. Амман же вважав, що з відлученими від церковної громади ніхто з решти членів не повинен спілкуватися до їхнього каяття та повернення.
Він наполягав на вжитку цієї практики навіть у подружніх узаєминах: поки відлучений чоловік не покається, не можна навіть уживати з ним їжі за одним столом. Такий суворий буквалізм у цьому питанні, як і в інших, викликав розлам серед менонітів Південної Німеччини, Ельзасу та Швейцарії 1693 року і призвів до відходу послідовників Я. Аммана.
Із цього моменту швейцарський анабаптизм розвивався двома паралельними течіями. Послідовники Аммана стали відомі як аміші, або аміші-меноніти. Інші поступово сформували основу «Швейцарської менонітської конференції»[en] (нім. Konferenz der Mennoniten der Schweiz, англ. en:Swiss Mennonite Conference). Через спільне походження та спадщину аміші та меноніти залишаються багато в чому подібні один з одним. Ті, хто полишає амішів, схильні приєднуватися до консервативних конгрегацій менонітів.
Перші аміші походили, в основному, з трьох місць: німецькомовної частини Швейцарії, Ельзаса у Франції й німецького Курпфальцу. Можна сказати, що аміші є прямими спадкоємцями двох груп анабаптистів: «швейцарських братів» і голландських меннонітів. І сьогодні найконсервативніші їхні нащадки й далі розмовляють пенсильванським діалектом німецької мови, «пенсильванський німецький» (англ. Pennsylvania Dutch). Швейцарський діалект німецької мови домінує в деяких спільнотах амішів старого обряду, особливо у штаті Індіана[2].
На початку XVIII століття багато амішів зазнали переслідувань од влади європейських країн. Так, король Людовик XIV 1712 року звелів вигнати з Франції усіх амішів, через що більшість їх розселилася в сусідніх країнах, а близько 300 осіб вирушили до Америки. Після наполеонівських воєн еміграція амішів посилилася. Основна еміграція амішів з Європи до Північної Америки тривала з 1727 по 1865 р. З 1815 по 1865 роки у штати Пенсільванія, Огайо, Іллінойс, Індіана, Нью-Йорк і Айова, а також у Канаду, (провінція Онтаріо) переїхали близько 3 тис. осіб.
Міграція амішів-менонітів у Пенсильванію почалася у XVIII столітті й була частиною великої хвилі еміграції з Палатинату (Пфальцу) й сусідніх регіонів. Ця еміграція була реакцією на релігійні війни, злидні й релігійні переслідування в континентальній Європі. Перші емігранти-аміші прибули в округ Беркс штату Пенсільванія, але пізніше через земельні питання і з міркувань безпеки під час Франко-індіанської війни (1755—1763) переселилися звідти в інші місця. Багато з часом осіло в окрузі Ланкастер штату Пенсильванія. Інші групи амішів пізніше знайшли собі нове місце проживання у штатах Алабама, Делавер, Іллінойс, Айова, Канзас, Кентуккі, Мічиган, Міннесота, Міссісіпі, Міссурі, Небраска, Нью-Йорк, Огайо, Меріленд, Теннессі, Вісконсин, Мен, а також у канадській провінції Онтаріо.
Надалі Церква амішів багаторазово поділялася через суперечки про питання релігійної доктрини. Так, у 1865 р. відбувся великий з'їзд амішів Пенсильванії, Індіани й Огайо, результатом якого був остаточний поділ їх на амішів старого обряду й «менонітських» амішів. Другі згодом майже повністю злилися з менонітською церквою та іншими консервативними менонітськими групами.
Конгрегації амішів, що залишилися в Європі, поступово злилися з менонітами. Останньою з них була аміська конгрегація Іксгайма (нім. Ixheim[de] — район міста Цвайбрюккена, земля Рейнланд-Пфальц, Німеччина), що об'єдналася з сусідньою менонітською церквою 1937 р. Деякі з менонітських громад, разом із більшістю їх в Ельзасі, виникли з колишніх громад амішів.
Більшість спільнот амішів, що виникли в Північній Америці, зрештою не зберегли своєї релігійної ідентичності. Первісна втрата ідентичності виникла в результаті великого поділу серед амішів у 1860-х роках. Протягом цього десятиліття в окрузі Вейн штату Огайо проводили «Пастирську конференцію» (нім. Dienerversammlungen) з питань про те, як бути амішами під тиском сучасного суспільства. Зустріч один з одним була прогресивною ідеєю; для єпископів зібратися й обговорити, досягти єдності поглядів було безпрецедентною пропозицією в історії Церкви амішів. На перших декількох зустрічах, традиційніше настроєні єпископи узгоджено бойкотували конференцію. Прогресивніші учасники, що становлять приблизно дві третини від усієї групи, зберегли за собою назву «аміші-меноніти». Багато хто з них згодом об'єднався з менонітською церквою[en] та іншими деномінаціями меннонітів — особливо на початку XX століття[3]. Традиціоналісти-аміші ж стали попередниками двох груп: аміші старого обряду, сформувалися в останній третині 19-го століття, та утворена у 1910 році Консервативна меннонітська конференція[en]. Консервативна меннонітська конференція об'єднала тих амішів, які були за використання спеціальних будинків для зборів, за місіонерську діяльність, соціальні служби та недільні школи. Аміші ж старого обряду продовжували проводити богослужіння в приватних помешканнях пенсильванським діалектом німецької мови та відкидали будь-які інновації як у релігії так і у побуті.
Віровчення амішів ґрунтується на певному, досить буквальному й суворому, тлумаченні Біблії. Аміші чекають Другого Пришестя Ісуса Христа і Його тисячолітнього царювання («Хіліазм»). Основні засади віровчення амішів укладено в «Декларації головних засад нашої спільної християнської віри» (1632). Членство в Церкві амішів починається з Хрещення по вірі (кредобаптизму), яке зазвичай відбувається у віці від 16 до 25 років. Усвідомлене хрещення по вірі у амішів — це також конечна умова для вступу в шлюб, і після того, як людина долучається до церкви, може побратися тільки з одновірцями. Більшість амішів не будують храмів та інших сакральних споруд, збори та служби Божі проводять удома у членів конгрегації (місцевої громади) по черзі.
Місцева релігійна організація амішів називається конгрегацією і звичайно складається з 20-40 сімей, що живуть неподалік один від одного, часто по сусідству. Конгрегацію очолює єпископ, або «повний служитель» (нім. völliger Diener), разом із кількома священиками й дияконами.
За правилами амішів, у кожної конгрегації повиннен бути принаймні один «повний служитель», який є також головою громади, 2 служителі й диякон. Їх обирають довічно голосуванням усіх членів громади і вони не користуються жодними привілеями. Але лідери різних громад іноді збираються розв'язати різні питання та укласти договори між громадами.
Більшість громад амішів старого обряду не будують храмів. Службу Божу проводять кожної другої неділі в будинку одного з членів громади по черзі. У більшості випадків служби Божа в амішів триває близько 4 годин, містить у собі спів гімнів і проповіді. В інший час практиковано індивідуальну внутрішню молитву. Грішник сповідається перед усією громадою.
Аміші, як і інші анабаптисти, не допускають хрещення немовлят, а визнають тільки свідомо прийняте хрещення по вірі, що означає вступ у члени Церкви амішів і прийняття на себе дуже серйозних зобов'язань перед Богом і громадою. Тих, хто хрестилися, а потім залишили церкву — будуть уникати члени всієї колишньої конгрегації і навіть власні сім'ї, а нехрещені не підлягають такому.
Сім'ї та громади амішів зазвичай дуже консервативні й намагаються зберегти традиційніший спосіб життя, архаїчніші взаємини в сім'ї, ніж навколо. Шлюби аміші допускають тільки з іншими амішами. Сім'ї, як правило, багатодітні. Літнім і хворим членам громади намагаються допомагати своїми силами, не беручи соціального забезпечення від держави або інших зовнішніх організацій. Аміші старого обряду також відомі своїм неприйняттям низки сучасних технологій.
Правил Церкви, або «орднунґу» нім. Ordnung, повинен суворо дотримуватися кожен її член. Ці правила зачіпають більшість аспектів повсякденного життя і містять у собі заборони або обмеження на вжиток мережевої електрики, телефонів і автомобілів, приписи щодо одягу. Багато членів Церкви амішів також не сприймають купівлі страховок або отримання допомоги від держави (наприклад, соціального страхування в США). Як і багато інших анабаптистів, аміші практикують непротивлення злу насильством і відмовляються від будь-якого роду військової служби. Членів церкви, що не дотримуються цих правил (не виправдовують сподівань) і тим самим не можуть бути приведені до покаяння, відлучають від церкви. Крім відлучення, практикується «уникнення» англ. Shunning — практика обмеження соціальних контактів із «заблукалими» щоб присоромити їх і спонукати повернутися в лоно церкви. У підліткові роки (звані в деяких громадах «румспрінґа» або «окольництво») неблагочестива поведінка, за яку дорослого, що остаточно навернувся до віри амішів, піддали б уникненню, можуть приймати з певною часткою терпимості[4].
Аміші не прагнуть дати своїм дітям більшу освіту, ніж обов'язкові вісім класів середньої школи, вважаючи, що й цих базових знань цілком досить, щоб підготуватися до життя аміша. Діти амішів часто, дотримуючись традицій своєї віри, з ранніх років учаться працювати вдома, або на сімейній фермі, або на громадській землі. Дітей виховують у традиціях своїх батьків або близьких родичів до підліткового віку, коли, під час окольництва, їм дають змогу подивитися світ і порівняти з тим, чого їх учили в сім'ї.
Аміші — непротивленці нечасто захищають себе фізично чи навіть у суді; під час війни вони отримують статус «відмовників за ідейними міркуваннями» (англ. conscientious objectors) — людей, що з ідейних міркувань відмовляються проходити військову службу.
Аміші покладаються на підтримку своєї церкви та громади й таким чином відкидають концепцію страхування. Як приклад надання такої підтримки можна навести спільне будівництво стаєнь, корівників, та інших сільськогосподарських будівель, коли на роботу збирається вся громада, щоб звести будову за один день. Також узвичаєно збиратися на свята разом із родиною та друзями.
У 1961 році Служба внутрішніх доходів США визнала, що, коли аміші з релігійних міркувань не користуються благами соціального страхування (і взагалі соціального забезпечення), вони не зобов'язані платити відповідні податки, а 1965 року це правило кодифіковано в законодавстві.
На території України є невеликі громади амішів в м. Черкаси,[5] Тернопільській та Івано-Франківській областях[6]. Одним з місць їх проживання є село Будзин на Івано-Франківщині, а також безіменна, незареєстрована громада неподалік Будзина в селах Космирин, Стінка та Сновидів Бучацького району Тернопільської області, яких сільські місцеві мешканці прозивають «кашкетниками». Українські аміші живуть без електрики — готують їсти в печі та перуть у водоймах. Також не беруть участі у виборах, мало хто з них слідкує за соціально-політичними подіями України. У сім'ях в основному від 7 до 15 дітей, тому їхня чисельність стрімко росте.
- ↑ Young Center for Anabaptist and Pietist Studies (ред.). Amish Population Change 2009-2018 (PDF) (англ.). Elizabethtown College.
- ↑ Zook, Noah and Samuel L Yoder (1998). Berne, Indiana, Old Order Amish Settlement. Архів оригіналу за 21 січня 2012. Процитовано 3 квітня 2009.
- ↑ Stephen Scott: An Introduction to Old Order and Conservative Mennonite Groups, Intercourse, Pennsylvania, 1996, pages 122—123.(англ.)
- ↑ Amisch Teenagers Experience the World. National Geographic. Архів оригіналу за 21 січня 2012. Процитовано 21 травня 2011.
- ↑ В Украине нашли поселение амішей: никакой техники и 15 детей в каждой семье / ТСН. 2 октября 2011
- ↑ http://life.pravda.com.ua/travel/2012/08/30/110965/ Гості з минулого, або Життя українських амішів
 |
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Аміші |
|
