Гарпер Лі. Вбити пересмішника. Переклад з англійської Тетяни Некряч. – Київ: «KM Publishing», 2015. – 384 с.
Історія письменства знає чимало авторів, яких шанують за один твір. Найвідоміший приклад – Сервантес. «Дон Кіхот» і досі, замалим не через пів тисячоліття, називають найкращою книжкою. Очевидно, нащадкові зубожілого кастильського шляхтича пощастило виразити щось універсальніше над те, що прив’язувало твір до його доби: щось, що сьогодні промовляє, як учора і перед тим.
Обставина, що з-під пера таких письменників виходили часто-густо й інші твори, береться до уваги хіба літературознавцями. Про п’єси Сервантеса, його пасторальний роман «Ґалатея» і «Повчальні новели», що започаткували іспанську новелістику, згадують лише наукові джерела. Американка Гарпер Лі і її роман «Убити пересмішника» теж належить до цього ґрона, дарма що створила не лише цей текст. Хоча її годі назвати плідною письменницею, перу Лі належить низка коротких есеїв, що публікувалися в американській періодиці й іншими мовами не перекладалися: «Кохання – інакшими словами», «Моє Різдво» (обидва – 1961 року), «Діти відкривають Америку» (1965). Або, як есей «Пригодницький роман» (1983), виголошений тисяча дев’ятсот вісімдесят третього року на фестивалі в Алабамі.
Прикметно, що в лютому дві тисячі п’ятнадцятого, невдовзі по тому, як Лі оголосила про підготовку до друку ще одного свого роману, алабамська влада відкрила провадження, запідозривши важко хвору (інсульт) вісімдесятип’ятилітню письменницю в неадекватності (!). Проте нічого, що свідчило би про маніпуляцію, виявити не вдалося. Цей казус демонструє, наскільки Лі в’їлася в суспільну свідомість саме як авторка одного-єдиного твору. Повноважні репрезентанти цієї суспільної свідомості схильні були радше оголосити літню жінку недоумкуватою, ніж визнати наявність в її доробку другого роману. Цей другий роман насправді був першим. Шістдесят років він пролежав у шухляді письменниці. «Іди, вартового постав» – саме так сказано в пророка Ісаї («Бо до мене сказав Господь так: «Іди, вартового постав, – що побачить, нехай сповістить»»). З надр цього задуму народилася ідея «Вбити пересмішника». Мав бути розділ, а вийшов роман. Лі блискуче втілила її, пораду своїх видавців.
Спершу оповідь нагадує спогади – «звичайні спогади звичайної людини», якій захотілося розповісти. Ми всі розповідаємо про своє дитинство. «І юристи, гадаю, були колись дітьми», – як зазначено в епіграфі. Абсолютній більшості таких оповідей властивий усний характер, і вони не покидають родинного кола. До спогадів про дитинство вдаються художники слова, зазвичай підсумовуючи життя, наче всі попередні роки вони шліфували своє письмо, готуючись до вирішальної миті.
Класична, майже камерна конфігурація: Скаут (оповідачка), її брат, їхній батько Атикус, американське містечко. Тонюсінькі нитки мережива узвичаєностей, поглядів, дискурсів, стереотипів. Примара Редлі – людина-загадка з сусіднього обійстя. Дві рівнобіжні лінії, що раптом зливаються в кульмінації. Білошкірі і чорні. Чорна – третя. Саме вона змінює траєкторію першої й другої.
Лі уникає гучних слів на кшталт «расизм». Її роман виростає зсередини себе, черпає з джерел своєї самості. Авторка далека від інвектив. Сім’я, яка виламується з павутини суспільної моралі, проте разом з виламуванням настає прозріння і внутрішня гармонія. Поволі, однак, сюжет закручується, читання поглинає, втягуючи засобами художнього мовлення в етичний вимір. Мати втіху від серйозної літератури, якій не чужі гумор і простота, – пропозиція нам від Гарпер Лі. Відобразити свій світ, і це найкраще, що можна було зробити.
Лі наважується на щось важливіше, ніж це найкраще. З логіки оповіді народжується можливість і необхідність змін. Характери розкриваються в ситуаціях. Характери – продукти узвичаєностей. І заручники. Ситуації ставлять узвичаєності під сумнів. Гарпер Лі, представниця американського Півдня, вірить в еволюцію. В «етичне зусилля». У людське в людині. Перемога настане тоді, коли воно розкриється. На це йдуть десятки років, інколи – сторіччя. Лі терпляча.
Я боролася зі сном, але дощ був такий лагідний, а кімната така тепла, а татів голос такий тихий, а його коліно таке зручне, що я заснула.
Не минуло, здається, і хвилини, як він злегка підштовхнув мене ногою. Потім підняв мене на ноги і відвів до моєї кімнати.
– Я чула кожне твоє слово, – бурмотіла я, – і зовсім я не спала, там про корабель, і Трипалого Фреда, і стонерівського хлопця...
Атикус розстібнув гачки на моєму комбінезоні, притулив мене до себе і стягнув комбінезон. Однією рукою він тримав мене, другою діставав мою піжаму.
– Ну от, а вони всі думали, то стонерівський хлопець робить розгардіяш у них у клубі, розливає усюди чорнила, а ще...
Він всадовив мене на ліжко. Потім уклав на нього мої ноги і вкрив ковдрою.
– І вони ловили його, але не могли упіймати, бо не знали, який він зовні, а ще, Атикусе, коли вони його нарешті побачили, виявилося, він нічого того не робив... Атикусе, він був дуже добрий...
Він підтягнув ковдру мені під саме підборіддя і гарненько її підіткнув.
– Як і більшість людей, Скауте, коли починаєш їх розуміти.
Роман «Вбити пересмішника» – подих Америки. Він відсилає до Марка Твена і Теннессі Вільямса, Вільяма Фолкнера і Трумена Капоте. З роману Гарпер Лі виросла Тоні Моррісон. Без «Убити пересмішника» важко уявити «Пісню Соломона» і «Блакитні-блакитні очі». В американській прозі сильна традиція апелятивів, що є біблійними рекурсіями: «Зійди, Мойсею» Фолкнера, «Йди і віщай з гори» Болдуїна, «Іди, вартового постав» Лі. Цього немає в жодному іншому тогочасному письменстві, такого діалогу.
Після появи «Вбити пересмішника» і Пулітцерівської премії авторка відходить від публічного життя, уникає преси і будь-яких інших приводів нагадувати про себе. Щойно дві тисячі шостого року у відкритому листі до Опри Вінфрі, редакторки часопису O: The Oprah Magazine, Гарпер Лі ословлює свою прихильність до літератури: «Зараз, по сімдесяти п’яти роках, у забезпеченому суспільстві, в якому домінують лептопи, мобільні телефони, айподи і порожнеча в мізках, я надаю перевагу книжкам».
В образі Ділла Гарріса, приятеля героїні й, за сумісництвом, оповідачки, Лі вивела Трумена Капоте, з яким приятелювала з дитинства. Історія стосунків з представником «південної готики» напрочуд багатогранна. Гарпер Лі допомагала Капоте збирати факти до матеріалу про резонансне вбивство в містечку Голкомба, що лягли згодом в основу присвяченого Лі роману «З Холодним серцем». Героїню екранізації роману Трумена Капоте «Інші голоси, інші кімнати» (1995) надихають спогади Трумена Капоте про дитинство Гарпер Лі. Письменниця стала прототипом характерів у стрічках «Скандальна Я: історія Жаклін С’юзен» (1998), «Капоте» (2005), «Кепська слава» (2006).
Тисяча дев’ятсот дев’ятдесят дев’ятого року згідно з опитуванням американського Бібліотечного журналу роман «Убити пересмішника» Гарпер Лі було названо найкращим романом сторіччя.