ТУРЕЧЧИНА, Турецька Республіка (Türkiye, Türkiye Cumhuriyeti) — д-ва, більша частина території якої (97 %, історична Анатолія) розміщена у Пд.-Зх. Азії, менша (3 %, Сх. Фракія) — у Пд.-Сх. Європі. Т. межує на сході з Грузією, Вірменією, Азербайджаном та Іраном, на півдні — з Іраком і Сирією, на заході — з Грецією, Болгарією. Т. омивають Чорне, Середземне, Егейське і Мармурове моря. Площа території — 779,4 тис. км2. Населення (станом на 31 січня 2013) — 75,6 млн осіб. Столиця — Анкара (4,9 млн). Найбільші міста: Стамбул — 13,3 млн, Ізмір — 4,5 млн, Бурса — 2 млн, Адана — 2 млн. Переважна більшість (85 % населення) — турки. До найчисельніших етнічних меншин належать курди (за різними даними, від 6,5 до 12 млн осіб), кримські татари (від 0,5 до 5 млн осіб), виходці з Пн. Кавказу ("черкеси") — бл. 4 млн осіб, араби — понад 1 млн осіб. Серед менш чисельних етнічних меншин — греки, вірмени, албанці, грузини, азербайджанці, євреї, росіяни, українці, які мешкають здебільшого у великих містах. Переважна більшість населення країни — мусульмани, здебільшого суніти (85—90 %). Офіц. мова — турецька. Грошова одиниця — турец. ліра (дорівнює 100 курушам).

За Конститутцією 1982 Т. — світська, парламентсько-президентська Республіка. Глава д-ви — Президент; відповідно до поправки щодо статті 101 Конституції Т. (Законодавчий Акт Великих Національних Зборів Туреччини (ВНЗТ) № 5678 від 21.10. 2007) обирається на загальних виборах на 5 років із правом одного переобрання. Повноваження нинішнього Президента Абдуллаха Гюля, обраного 28 серпня 2007 (до прийняття зазначеної поправки), чинні впродовж 7 років. Виконавча влада належить Президенту і Раді міністрів (уряду), законодавча — однопалатному парламенту (меджлісу) — ВНЗТ з 550 депутатів. Т. — унітарна д-ва, поділяється на 80 провінцій ("іл"; колиш. назва — вілайєт).

Упродовж новітньої історії в Т. було 3 республіки: перша — 1923—60, друга — 1961—80, третя існує з 1982. Від створення Т. і до 2010 збройні сили країни та їхній найвищий керівний орган — Вища військ. рада Туреччини — мали великий вплив на внутр. і зовн. політику країни, про що свідчать 4 держ. перевороти, здійснені військовими в 1960, 1971, 1980 та 1997. Упродовж 1960-х — 1980-х рр. чотири президенти Т. були військовими. Вище військ. командування виступало гарантом респ. світського устрою Т. Вплив військових на політику д-ви не мав законних підстав аж до схвалення чинної Конституції 1982. Проте у 2010 вони були позбавлені цього права.

Перша Турецька Республіка (1923—1960). Істор. попередником сучасної Т. була Османська імперія, яка припинила існування після Першої світової війни. 29 жовтня 1923, унаслідок перемоги національно-визвольного руху на чолі з ген. Мустафою Кемалем у війні за незалежність проти д-в Антанти, була проголошена 1-ша Турец. Республіка. Першим президентом країни став Мустафа Кемаль (1934 отримав прізвище Ататюрк — "батько турків"). Згідно з Конституцією 1924 Т. була парламентською республікою. Вища влада в д-ві належала однопалатному законодавчому органу — Великим нац. зборам, які обирали президента. Халіфат було скасовано, іслам втратив статус держ. релігії. Конституція гарантувала обмежені права та свободи громадян (слова, зібрань, друку) в інтересах нац. єдності. До 1950 в країні існувала однопарт. система. Єдиною була Народно-респ. партія. 1926 унаслідок схвалення меджлісом Громадян. кодексу іслам утратив статус держ. релігії. Більшість мусульманських норм про сім’ю було замінено світськими законами, а араб. алфавіт — латиницею. Кодексом було встановлено нові форми власності, запроваджено європ. (григоріанський) календар, жінкам-турчанкам дозволено зняти чадру. Було закрито усипальниці, мавзолеї і дервішські будинки, зі шкільних програм вилучено реліг. дисципліни, а в громад. місцях заборонено з’являтися в традиційному одязі. Водночас в усіх установах установлювали портрети й скульптури вождя, ними прикрашали площі по всій Т. 1931 Мустафа Кемаль проголосив програму розбудови держ. ладу Т. ("кемалізм"), що включала: респ. устрій, секуляризм, опору на народ, нац. єдність, тюркізм, етатизм. Держ. установи та політ. партії не мали права втручатися у справи будь-якої релігії. 1934 було запроваджено прізвища громадян. Жінки отримали право обирати і бути обраними до парламенту. Республіканською владою була запропонована нова концепція тюркізму — турецького націоналізму, що віддзеркалювала турецьку нац. ідею та робила особливий наголос на суворому дотриманні суверенітету Т. на її власній території. До 1938 Ататюрк остаточно реформував сусп. лад Т., перетворивши її на світську д-ву з домінуванням держ. сектору в економіці.

Після Другої світової війни під тиском США і країн Зх. Європи кер-во Народно-респ. партії вдалося до реформи кемалістського ладу. Відбувся частковий демонтаж авторитарної й однопарт. політ. системи та держ. монополізму в економіці. Впродовж 1950—60-х рр. найвпливовішою була Демократ. партія. Проте перший досвід політ. та екон. лібералізації не дав бажаних результатів. У серед. 1950-х рр. меджліс схвалив 6 законів, які обмежували демократ. конституційні свободи і давали підставу владі переслідувати представників опозиційних партій, контролювати профспілки, ін. орг-ції. На дострокових виборах 1957 Демократ. партія, щоб заручитися підтримкою консервативно налаштованих громадян, зробила ставку на відновлення реліг. традицій (молитви араб. мовою, реліг. свята). Це викликало масові протести і невдоволення прихильників світської д-ви, зокрема військових, які в травні 1960 здійснили держ. переворот, звинувативши Демократ. партію у зловживанні владою. Конституцію було скасовано. Влада перейшла до військ. хунти — К-ту нац. єдності. 1961 на всенар. референдумі було схвалено нову Конституцію. Вона розширила осн. права і свободи громадян (переконань, слова і друку, гарантувала рівність не-мусульманам). Парламент став двопалатним. Президент обирався на 7 років і мусив вийти зі складу своєї партії та залишатися поза політикою.

Друга Турецька Республіка (1961—1980). З кінця 1961 і до 1980 на політ. сцені Т. домінували Народно-респ. партія та Партія справедливості, які формували більшість коаліційних урядів. Суспільно-політ. життя у 1960—70-ті рр. характеризувалося активізацією лівих сил, що виявилось у виступах робітн. класу, створенні перших легальних робітн. партій, Конфедерації революц. робітн. профспілок, а також громад. орг-цій. Лівий рух був розпорошений, не мав єдиного керівного центру. Реакцією на його зміцнення стала активізація правих сил на чолі з Партією націоналістичного руху ("сірих вовків"), які робили ставку на терор. Екон. проблеми, викликані великим зовн. боргом, нерозв’язаним аграрним питанням, зростанням цін на нафту і безробіттям, разом із поширенням тероризму спричинили у березні 1971 черговий держ. переворот, здійснений військовими. Вони запровадили у країні надзвичайний стан, який діяв до парламентських виборів 1973. До Конституції 1961 були внесені поправки, що обмежували політ. свободи і права громадян.

Упродовж 7-ми наступних років на політ. арені Т. домінувала Народно-респ. партія; вона сформувала кілька коаліційних урядів, яким не вдалося протидіяти тероризму з боку як правих, так і лівих сил, а також упоратись із Кіпрською кризою та екон. застоєм. Масові нар. виступи і недієздатність уряду призвели у вересні 1980 до нового військ. перевороту і чергового оголошення надзвичайного стану. Влада в країні перейшла до Ради нац. безпеки. Військ. режим заборонив Конфедерацію революц. робітн. профспілок і всі політ. партії, а їхніх лідерів і колиш. депутатів позбавив права займатися політ. діяльністю. 1982 на загальнонар. референдумі було схвалено нову Конституцію, яка проголосила курс на побудову "керованої демократії". Вона

дозволяла обмежувати громадян. та політ. права (ЗМІ, профспілок, громад. орг-цій) з огляду на потребу захисту "нац. безпеки", "єдності д-ви" і "сусп. моралі". Нові партії не могли формуватися на базі заборонених, встановлювати зв’язки з громад. орг-ціями, отримувати від них матеріальну допомогу. В школах вводився курс ісламу. Уряд отримав право запроваджувати надзвичайний стан. Парламент знову став однопалатним, було спрощено процедуру обрання Президента. Військових, викладачів і студентів вищих навч. закладів було позбавлено права на членство у політ. партіях. Збройні сили Т. стали гарантом світськості та європейськості режиму, отримавши право втручатися в політику уряду, якщо порушувалась нац. єдність чи респ. форма правління.

Третя Турецька Республіка (з 1982). З 1983 і до кінця 1980-х рр. при владі перебувала Партія Вітчизни на чолі з економістом Тургутом Озалом, який став "батьком турецьких економічних реформ". В їх основі лежала ідея лібералізації економіки і зміцнення ринкових відносин за рахунок відмови від жорсткого держ. регулювання. Реформи Озала дозволили Т. досягти високих темпів зростання ВВП (до 8 % щорічно) і стати новою індустріальною д-вою. 75 % турецьких підпр-в стали конкурувати з аналогічними європейськими, а частка пром. виробів в експорті країни зросла з 35 до 80 %. Гострою проблемою Т. залишалося безробіття — бл. 5 млн осіб, а від серед. 1980-х рр.— курдський сепаратистський рух на чолі з Робітн. партією Курдистану. 1987 була дозволена діяльність політ. партій, заборонених у 1980. До серед. 1990-х рр. у політ. житті Т. домінували Партія Вітчизни, Партія вірного шляху і Соціал-демократ. народницька партія, які й формували урядові коаліції. 1993 після смерті Президента Озала главою д-ви став Сулейман Демірель, а місце лідера партії Вірного шляху посіла Тансу Чіллер – перша в історії Т. жінка-прем’єр-міністр.

У 1995 заявила про себе досить голосно проісламська Партія фундаменталістів, очолювана Неджмеддіном Ербаканом, який протягом більш ніж одного року (квітень 1996—травень 1997) очолював турецький уряд. Він підтримував діяльність мусульман з метою спрямувати їх на боротьбу з лівим рухом і Робітн. партією Курдистану. В країні діяли ісламські орг-ції — культурно-освітня "Нурджулар" і фундаменталістська "Хезболлах" ("Партія Аллаха"). Близько 30 % економіки Т. перейшло під контроль "ісламістського капіталу". Щоб запобігти трансформації Т. в ісламську теократичну д-ву, в березні 1997 Рада нац. безпеки зажадала від Ербакана обмежити його підтримку реліг. орг-цій, традицій та освіти. Через загрозу військ. перевороту Ербакан пішов у відставку. Партію благоденства було заборонено, а Ербакан позбавлений права впродовж 5-ти років займатися політ. діяльністю. До серед. 2002 урядові коаліції формувалися на основі Партії Вітчизни та низки дрібних партій, зокрема й пантюркістської Партії націоналістичного руху.

2001 в ісламському політ. русі Т. виникла поміркована Партія справедливості та розвитку на чолі з Реджепом Таїпом Ердоганом, яка виступала за вступ Т. до Європейського Союзу. Партія справедливості та розвитку (ПСР) об’єднала прихильників "ісламського шляху" і частину опозиційного електорату на ідеях соціального консерватизму, демократії, екон. лібералізму та боротьби з корупцією. Економічна криза 2000—02 і втручання військових у політику дали змогу ПСР перемогти у 2002 на дострокових парламентських виборах. Уперше від 1987 було сформовано однопарт. уряд і перший за останні 48 років двопарт. парламент. У травні 2007 в Т. виникла політ. криза, виходом з якої стали дострокові парламентські вибори і референдум щодо внесення змін до Конституції. 22 липня 2007 ПСР вдруге перемогла на виборах. Т. стала парламентсько-президентською республікою, а главою д-ви — представник ПСР Абдуллах Гюль.

12 вересня 2010 в Т. відбувся черговий конституційний референдум, ініційований ПСР з метою демократизації сусп-ва і виконання вимог ЄС. Референдум законодавчо закріпив низку демократ. цінностей (розширив права профспілок, запровадив інститут омбудсменів). Водночас армію вперше в історії республіки було поставлено під цивільний контроль, а уряд позбавлено будь-якого контролю з боку Конституційного суду.

Після приходу ПСР до влади (2002) Т. вступила в період екон. зростання і стабільності. Відчутно збільшився ВВП країни. Було створено нову екон. модель країни, яку зх. експерти називають "економікою ісламського протестантизму". Згідно з її ідеологією "іслам" та "економічне процвітання" стали майже синонімами. Як наслідок у Т. значно виріс середній клас, переважно з віруючих мусульман. 12 червня 2011 на чергових парламентських виборах ПСР здобула третю перемогу, що дало їй можливість одноосібно сформувати уряд. Міжнар. спостерігачі одностайно оцінили вибори як вільні та демократичні.

У травні 2013 у Стамбулі та ін. великих містах Т. почалися масові акції протесту проти політики уряду, яка, на думку опозиції, може призвести до відходу країни від принципів кемалізму.

Зовнішня політика Туреччини (1923—2013). Нова Т. була офіційно визнана міжнародною спільнотою 24 липня 1923 після укладання відповідного Лозаннського мирного договору. 17 грудня 1925 Т. уклала з СРСР договір про дружбу і нейтралітет. Добросусідське співробітництво між двома д-вами зберігалося до початку Другої світової війни (1939). 1932 Т. увійшла до Ліги націй, а 1934 — до Балканської Антанти. 1936 Т. підписала конвенцію в Монтре (Швейцарія), в якій були переглянуті статті Лозаннського договору про Чорномор. протоки на користь Т. 1937 Т. стала учасником Саадабадського пакту (Тегеран) "Про утворення Близькосхідної Антанти". Відносини з араб. країнами були прохолодними через прозахідну й антиісламську політику Ататюрка і загострилися після 1939, коли Франція змушена була передати Т. підмандатну сирійську провінцію Александретту (Хатай). Під час II світ. війни турец. дипломатія майстерно маневрувала між воюючими сторонами, використовуючи винайдений нею феномен "турецького нейтралітету"; відтак Т. змогла уникнути безпосередньої участі у бойових операціях, зберегти людський потенціал та інфраструктуру і забезпечити собі членство в Організації Об’єднаних Націй. 23 лютого 1945 Т. відмовилась від нейтралітету, виступивши на боці антигітлерівської коаліції. Вимоги СРСР (з 1945) щодо спільної радянсько-турец. оборони Чорномор. проток та військово-мор. бази у протоці Дарданелли сприяли тому, що Т. стала стратегічним союзником США й отримала від них допомогу в рамках "доктрини Трумена" і "плану Маршалла". Т. стала однією з країн-засновниць ООН і Ради Європи, 1951 увійшла до Північноатлантичного альянсу і брала участь у Корейській війні 1950—53, а нині — в миротворчих операціях під егідою ООН і НАТО. На її території перебувають амер. військ. бази, 1959—62 були розміщені ядерні ракети. Т. мала найдовший кордон з СРСР і захищала 1/3 наземних кордонів НАТО від д-в Орг-ції Варшавського договору.

Турецько-амер. відносини ускладнювалися під час Кіпрської кризи 1974, Нагірно-Карабахського конфлікту, нині — через спроби Конгресу США визнати геноцид вірмен в Осман. імперії, розбіжності щодо антитерористичної акції в Іраку (2003) та ядерної програми Ірану.

1963 Т. стала асоційованим партнером Європ. екон. співтовариства (ЄЕС). 1978—79 вона відмовилась увійти до ЄЕС разом із Грецією. 1995 Брюссель і Анкара уклали Угоду про створення Митного союзу. 1997 ЄС не надав Т. статус асоційованого члена через невизнання Т. Республіки Кіпр (члена ЄС з 2004), нерозв’язані "курдське" й "вірменське" питання, а також недемократичність законодавства Т. 2000 Т. отримала статус кандидата в члени ЄС, а з 2005 розпочалися переговори про її вступ до ЄС.

Взаємовідносини Т. з країнами Близького і Середнього Сходу упродовж 20 ст. мали другорядний характер через її світський режим, орієнтацію на ЄС і США. Т. — співзасновниця непопулярної серед араб. країн Орг-ції Центрального договору (СЕНТО; 1955—79). Проамер. курс Анкари позначився на її антиараб. позиції в арабо-ізраїл. протистоянні та на розвитку стратегічних відносин з Ізраїлем. Із сусідніми Сирією та Іраком Т. мала нерозв’язані територіальне і курдське питання, проблему водних ресурсів Тигру і Євфрату. 1991 Т. виступила на боці коаліції ООН проти Іраку у війні в Перській затоці. 1996—97 почалися радикальні зміни у зовн. політиці Т. З 2002 вона, відмовившись від односторонньої орієнтації на США та ЄС, виступає на захист цінностей ісламу, відіграє роль регіонального лідера і під час розв’язання криз, пов’язаних з наслідками низки революцій "арабської весни" 2011, розвиває тісну екон. співпрацю з д-вами регіону, наполягає на залученні палестинської партії "Хамас" до переговорів з урегулювання ізраїльсько-палестинського конфлікту.

Турецько-іранські відносини були розірвані після ісламської революції 1979 в Ірані та відновлені в серед. 1990-х рр. Т. намагається відігравати роль посередника у діалозі Заходу з Іраном, не підтримуючи ні екон. санкцій ООН проти Ірану, ні ядерної програми Тегерана.

Туреччина і країни СНД. Азербайджан — головний стратегічний союзник Т. в Кавказ. регіоні та тюркському світі. Т. відстоює інтереси Баку на міжнар. арені, підтримує його у нагірнокарабахському конфлікті. Результатом успішної екон. співпраці Т. з Азербайджаном і Грузією стала реалізація транспортних проектів — нафтогазопроводів Баку—Тбілісі—Джейхан та Баку—Тбілісі—Ерзерум, залізниці Баку—Тбілісі—Карс.

Турецько-вірм. відносини ускладнені відсутністю дипломатичних зносин і нагірнокарабахським конфліктом. Анкара блокує кордон з Вірменією та вимагає виведення її військ з окупованих територій Азербайджану. Єреван домагається визнання (де-юре) міжнар. співтовариством і Т. геноциду вірмен в Осман. імперії й не визнає Т. як посередника у врегулюванні карабахської проблеми. 2009 у Цюриху (Швейцарія) було укладено перші турецько-вірм. міждерж. протоколи, згідно з якими Вірменія визнала наявний кордон з Т., але документи не було ратифіковано.

Після розпаду СРСР Анкара проголосила себе захисником інтересів тюркомовних д-в Центр. Азії на міжнар. арені, встановила з ними тісні екон. та культурно-освітні зв’язки. З 1992 проводяться саміти глав тюркомовних д-в, створено Агентство з тюркського співробітництва і розвитку, а 1993 — Орг-цію зі спільного розвитку тюркської к-ри і мист-ва. З 2006 з ініціативи Т. формується Тюркська співдружність д-в. 22 лютого 2008 в Т. створено Парламентську Асамблею тюркомовних д-в, а при уряді Т. — Департамент у справах тюрків зарубіжжя.

Росія — найбільший торг. партнер Т. (40 млрд дол. США в 2010) і гол. постачальник газу до Т. Країни співпрацюють у рамках реалізації проекту газопроводу "Південний потік" (по дну Чорного моря) та першої в Т. атомної електростанції. Між д-вами запроваджено спрощений візовий режим. Т. виключила Росію з "Червоної книги" — неофіц. списку своїх стратегічних супротивників. Але інтереси Москви й Анкари не завжди збігаються, передусім у політиці. Сферами їхнього неофіц. протистояння є пострад. країни Центр. Азії та Закавказзя, а також окремі суб’єкти РФ (Татарстан, Дагестан), від поширення впливу на які Т. не відмовляється.

Українсько-турецькі міждержавні відносини започатковано 17 вересня 1921, коли між урядами УСРР і Т. було підписано "Конвенцію про репатріацію військових та цивільних полонених". 2 січня 1922 було укладено Договір про дружбу і братерство між Українською СРР і Туреччиною 1922. Представники турец. ділових кіл отримували пільги при проведенні в УСРР міжнар. ярмарків, турец. торг. судна можна було часто зустріти в чорномор. та азовських портах. 1928—29 Т. відвідала делегація укр. діячів науки і к-ри. За свідченням П.Тичини, особливий інтерес у турец. літераторів викликала постать Т.Шевченка.

Т. одна з перших визнала незалежну Україну. 4 травня 1992 було укладено українсько-турец. договір про дружбу і співробітництво й угоду про торговельно-екон. співпрацю. Характерною особливістю українсько-турец. співробітництва є відсутність будь-яких проблем у політ. сфері. Між д-вами укладено низку документів про співпрацю в різних сферах: наук., культ., освіт., молодіжній, охорони здоров’я і довкілля, оборонній пром-сті, мор. судноплавстві та ін. Т. — один з найбільших торг. партнерів та інвесторів України. Традиційною є взаємна підтримка д-в у рамках міжнар. орг-цій: ООН, Ради Європи, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Організації Чорноморського економічного співробітництва, Black Sea Naval Force (Мор. сили для Чорного моря). Д-ви обмінюються досвідом з питань європейської інтеграції. Співробітництво у військ. галузі здійснюється на двосторонньому рівні (угода про військово-тех. співпрацю 1994), в рамках Комісії Україна—НАТО та програми "Партнерство заради миру".

Згідно з українсько-турец. домовленістю (1994) про допомогу в репатріації крим. татар Т. надала Києву понад 4 млн дол. США. Анкара сприймає крим. татар як вірних громадян України та спільноту, що робить свій внесок у дружбу між двома країнами, відіграє ключову роль у збереженні Криму як складової частини укр. д-ви.

Країни співпрацюють у створенні енергетичних транспортних коридорів "Схід—Захід" та "Південь—Північ". 2006 Київ і Анкара домовились про буд-во на території Т. і спільне використання нафтопроводу Джейхан—Самсун, а в 2011—12 — про буд-во газосховища і терміналу з отримання та регазифікації скрапленого газу на узбережжі Мармурового моря. Т. підтримала Київ у приєднанні до Трансанатолійського газопроводу. 25 січня 2011 між Україною і Т. підписано Спільну декларацію про створення Стратегічної ради високого рівня, що надало українськотурец. відносинам статусу стратегічного партнерства. 1 серпня 2012 між д-вами скасовано візовий режим. Ведуться переговори щодо створення зони вільної торгівлі.

ДУДНІК Олександр Якович, ЧЕРНІКОВ Іван Федорович

1. Сафаров А. Турки про українську літературу. «Східний світ» (Х.), 1929, № 1—2 (7—8)
2. Величко Л. Рецензія на кн.: Мустафа Кемаль. Путь новой Турции (1919—1929) (Т. І. Первые шаги национального освободительного движения 1919 года. М., 1929). Там само, 1930, № 10—11 (1—2)
3. Удовиченко П.П. З історії зовнішньої політики УРСР (1919—1922 рр.). К., 1957
4. Ганусець О.І. Державний устрій Туреччини в період республіки. К., 1961
5. Ataturk. В кн.: Turkish National Commission for UNESCO. Ankara, 1963
6. Черніков І.Ф. Турецька республіка в 50—60-ті рр. ХХ ст. К., 1967
7. Baydar Mustafa. Ataturk ve Derrimlerimiz. Istanbul, 1973
8. Ilgar Ihsan. Milli Mucasele’den Cumhuriyete. В кн.: «Hayat». Tarih Mecmuasi. Istanbul, 1973
9. Suna Kili. Ataturk Devrimi. Bir Cagdaslasma Modeli. Ankara, 1981
10. Пиотровский С. Свет и тени Турции. М., 1981
11. Enver Ziya Karal. Les principes du Kemalisme. В кн.: Ataturk. Fondateur de la Turquie modern. Paris, 1984
12. Ataov Turkkaya. Ikinci Dunya Savasi. Ankara, 1985
13. Волович О. Між Сходом і Заходом: Туреччина на європейсько-азіатському роздоріжжі. «Політика і час», 1998, № 8
14. Варбанець П. Пріоритети нової зовнішньої політики Анкари: Туреччина на шляху до регіонального лідерства. «Східний світ» (К.), 2001, № 1
15. Oktem Niyazi. Religion in Turkey. Istanbul, 2002
16. Tchernikov Igor. Mustafa Kemal Ataturk ve Turkiye-Ukrayan iliskileri (1918—1938). В кн.: Ataturk arastirma Merkezi Dergisi. Ankara, 2003, cilt XIX, Sayi 55
17. Сергійчук Б., Сергійчук В. Історичні традиції порозуміння між українським і турецьким народами. В кн.: Україна — Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє: Збірник наукових праць. К., 2004
18. Ксьондзик Н.М. Особливості функціонування «Третьої республіки» в Туреччині (генеза і наслідки). «Українська орієнталістика», 2007—08, вип. 2—3
19. Uysal Ahmet. Media and Religion Reform in Turkey. Istanbul, 2008
20. Киреев Н.Г. Турция: Неудачи радикального исламизма и успехи умеренного. В кн.: Турция в условиях новых внутренних и внешних реалий: Сборник статей. М., 2010
21. Черніков І.Ф. До питання про світський характер республіканської Туреччини та процес її ісламізації. «Східний світ», 2010, № 4
22. Чубрикова О.О. Нові підходи у реалізації зовнішньої політики Турецької Республіки: переваги багатовекторності. «Науковий вісник Дипломатичної академії України», 2011, вип. 17 (www. http://vuzlib.com/content/view/2596/31)
23. Орешкова С.Ф. Исламизм в Турции: восстановление былого или новое явление В кн.: Турция в период правления Партии справедливости и развития. М., 2012