РОСІЯНИ В УКРАЇНІ. Росіяни (самоназва "русскіє"; походить від словосполучення "русскіє люді", в якому друга частина згодом перестала вживатися) – один із найчисельніших народів світу (бл. 150 млн осіб), друга за чисельністю етнічна група в Україні. Чисельність росіян у Рос. Федерації (див. Росія) становить 119 млн 620 тис. осіб (79,9 % населення), також вони проживають в Україні (бл. 8 млн), Казахстані (бл. 4,5 млн), США (бл. 3 млн), Узбекистані (бл. 1 млн 150 тис.) та ін. країнах. Етнічною мовою росіян є російська, яка входить до сх. підгрупи слов'ян. групи індоєвроп. мовної сім'ї.

В етногенезі Р. взяли участь східнослов'янські літописні племена (ільменські словени, кривичі, в'ятичі) та фінські племена (меря, весь, мещера, мурома, водь та ін.). Останні були переважно асимільовані в процесі міграцій слов'ян на схід та північ Східноєвроп. рівнини, який розпочався в 6 ст. Час постання окремого рос. етносу є предметом історіографічних, етногр. і культурно-антропологічних дискусій, пов'язаних із проблемою існування давньорус. народності та визначенням етнічної номенклатури для домодерних спільнот. У сучасній рос. етнографії є усталеною теза, що внаслідок розпаду східнослов'ян. етнічних утворень (утворення) часів Київської Русі формування сучасного рос. етносу можна відносити до 15 – поч. 16 ст., що пов'язується з поширенням контролю Великого князівства Московського на весь тодішній етнічний ареал росіян та закріпленням етноніма "русскіє", "русскій" на відміну від "русь" (множина) і "русин" (однина), котрий лишався властивим зх. частині колиш. давньорус. земель (на землях Великого князівства Литовського та Королівства Польського). Самоназва росіян, яка спирається на слово "Русь", почала використовуватися у владних та церк. колах у процесі зміцнення та експансії Моск. д-ви (15–17 ст.) з її претензіями на об'єднання всієї давньорус. спадщини в боротьбі з ВКЛ та Річчю Посполитою. До поч. 18 ст. термін "Росія" використовувався як грец. калька слова "Русь", найчастіше – як урочистий епітет, торкаючись географічно або переважно Наддніпрянської України, або ширше – ареалу східнослов'ян. православ'я. В Україні 16–17 ст. росіяни відомі під назвою "москвини", "московські люди", а сама Росія – під іменем Московщини. Після входження Війська Запорозького 1654 в орбіту політ. впливів Моск. д-ви та інтенсифікації контактів інтелектуальних, бюрократично-службових та, особливо, вищих церк. верств відбулося поступове перенесення етноніма "руські", "руський народ" від уже політично розділеної правосл. спільноти Речі Посполитої – на росіян. 1721 була проголошена "Російська імперія", але у рос. вжитку слово "россияне" (у 18 ст. у публічній сфері було паралельно поширеним однокорінне слово "россы"), на відміну від "русские", залишалося книжним або (після 1991) означало збірну назву всіх громадян Рос. Федерації незалежно від етнічного походження. У 19 – на поч. 20 ст. етногр. означенням росіян у контексті сх. слов'янства було "великороси", оскільки вони розглядалися в руслі концепції "трьох племен руського народу" – великоросів, малоросів та білорусів. За рад. часів і сьогодні в рос. етногр. літературі термін "великороси" використовується як уточнюючий для періоду після 15 ст.: напр. "російська (великоруська) народність". У 19 ст. також існували тенденції академічно виокремити як окремий східнослов'ян. народ "новгородців" (зокрема П.-Й.Шафариком 1842), які надалі не набули поширення. Сьогодні пн. росіян зараховують до однієї із двох діалектних зон рос. мови – північноросійської.

Росіяни в Україні до середини 17 ст. Якщо охарактеризувати історію міжетнічних контактів українців та росіян, то з 14 до серед. 17 ст. кількість росіян, точніше – тогочасних жителів Великого князівства Московського й ін. рос. земель, на території сучасної України була незначною (за винятком Чернігово-Сіверщини). Здебільшого на укр. теренах тимчасово перебували окремі особи, переважно представники духовенства та купці.

Одним із проявів міграцій було переселення представників еліти Великого князівства Московського до ВКЛ. Вони ставали на службу великому князю литовському, який наділяв їх маєтностями, зокрема на укр. землях. Найвідомішим із цих мігрантів був кн. А.Курбський. До України та Білорусі тікали від переслідувань деякі духовні діячі, зокрема ті, що виступали проти офіц. вчення Рос. правосл. церкви. Перебуваючи на укр. та білорус. землях, вони (напр., Феодосій Косой, Васіян, колиш. учень Максима Грека Артемій та ін.) були проповідниками нового реліг. вчення, яке не визнавало храмів, ікон, обрядів. Втікачем був також моск. друкар І.Федоров; переслідуваний місц. духовенством і переписувачами книг, він залишив 1566 Москву і переїхав до ВКЛ, а згодом – до Львова й Острога, де став основоположником укр. друкарства.

1503–1618 у складі Моск. д-ви перебувала Чернігово-Сіверщина. У цей час тут з'явилися рос. поміщики та ін. моск. людність. Серед місц. "дітей боярських" були росіяни, нащадки яких утрималися тут і після того, як ці землі за Деулінським перемир'ям 1618 перейшли до Речі Посполитої, а потім увійшли до складу д-ви Б.Хмельницького. Згодом, після т. зв. Смути, до них приєдналися різні моск. емігранти, які дістали від польс. королів Сигізмунда III Ваза і Владислава IV Ваза маєтки на Сіверщині.

Наприкінці 16 – у серед. 17 ст. почалося освоєння росіянами майбутньої Слобідської України – території без осілого населення, яка формально належала Моск. д-ві. Початок військ. присутності росіян можна віднести до кінця 16 ст. (у процесі створення Бєлгородської оборонної лінії), але про помітну колонізацію можна говорити лише з 1630-х рр., коли тут почали створювати "городки" із залогами.

Друга половина 17 – 18 ст. Початок нового етапу рос. присутності в Україні поклала Переяслав. угода 1654. Вона та наступні російсько-укр. угоди стали підставою для появи моск. воєвод і військ. залог у Києві та деяких ін. укр. містах. За Московськими статтями 1665 рос. залоги, кількість яких була збільшена, мали перебувати в Києві, Чернігові, Переяславі (нині м. Переяслав-Хмельницький), Ніжині, Новгороді-Сіверському, Прилуках, Полтаві та в деяких ін. містах. За гетьмана І.Мазепи в гетьман. столиці Батурині стояли постійно спочатку один, а потім три стрілец. полки. Війни з Османською імперією (до 1700) і Швецією (Північна війна 1700–1721) стягли на територію України чималі рос. військ. сили; прихід швед. військ Карла ХII і виступ І.Мазепи проти Петра I (1708–09) обумовили постійне перебування значних рос. військ (до 10-ти полків) на Гетьманщині. Надалі рос. військ. присутність, екон. міграція або колонізація росіян залежали від міри й інтенсивності інтеграції укр. земель у рос. д-ву та зовн. конфліктів Рос. імперії. Тривали також освітні й культ. контакти: у 1-й пол. 18 ст. деякі росіяни навч. в Києво-Могилянській академії; серед інших 1734 певний час тут навч. М.Ломоносов.

Від часів Петра I почалося поширення рос. землеволодіння на Гетьманщині й Слобожанщині. Конфісковані маєтки мазепинської старшини й емігрантів переходили переважно до рос. можновладців (кн. О.Меншиков та ін.), які часто переводили до них своїх рос. кріпаків, зокрема для праці на створених тут мануфактурах. "Рішительні пункти" 1728 гетьмана Д.Апостола дозволяли росіянам купувати землі в Гетьманщині. Обмеження й заборона зовн. торгівлі Гетьманщини із Зх. Європою і підпорядкування її контролеві рос. уряду й купецтва сприяли поселенню в Україні, зокрема в Києві та в більших містах Гетьманщини, купців-росіян (у Києві 1742 мешкало вже 120 рос. купців).

Окрему складову рос. масової міграції в Україну становили т. зв. розкольники (старообрядці), які, уникаючи репресій з боку офіц. церкви та уряду, тікали в Україну, де утворили низку т. зв. розкольничих слобід на території Стародубського полку й Чернігівського полку. Цей рух розпочався за гетьмана Д.Многогрішного й посилився в часи І.Мазепи та І.Скоропадського. Тим самим на півночі Гетьманщини виникли постійні рос. колонії, які, поруч із госп. розвитком цієї території, значно змінили етнічний склад її населення. Це згодом визначило приналежність північної Чернігівщини (Стародубщини) і вплинуло на її адм. відокремлення від України в 20 ст.

У перебігу колонізації Пн. Причорномор'я з кінця 18 ст. рос. поміщики переводили до одержаних маєтків своїх кріпаків із метою скорішого заселення новопридбаних земель. Точне число росіян на укр. землях у 18 ст. не відоме. Фрагментарні дані показують, що воно було невелике, найбільше у т. зв. Новоросії. Так, напр., 1763–64 на території майбутньої Херсонської губернії, у тодішній Єлизаветинській провінції, жило 4273 росіяни та 20 505 українців (у 1782 – 5851 і 57 302 відповідно), у Бахмутській провінції – 3891 і 12 177 (у 1782 – уже 12 837 і 57 302).

19 – початок 20 ст. Після поділів Речі Посполитої, а ще більше після невдалого польського повстання 1830–1831, деяке число росіян потрапило на Правобережжя, де їх досі (за винятком Києва) майже не було. Це були чиновники й військові, значно менше – купців, ремісників і дрібних заробітчан, дуже мало селян. Після другого польського повстання 1863–1864 частину земель, конфіскованих у польс. шляхти, рос. уряд віддав поміщикам-росіянам, але процес міграції росіян-землевласників не набув помітних масштабів.

Скасування автономії Гетьманщини (на поч. 1780-х рр.) та Запорожжя (1775), поширення в Україні рос. адміністративно-суд. системи відкрили ширші можливості для переселення росіян в Україну. На укр. землях з'явилися різного роду службовці рос. походження, військові різних рангів, поміщики (в основному із сусідніх з Україною повітів Росії), купці, дрібні торгівці, ремісники-заробітчани та ін. Зайнявши міцні позиції в торг. житті Лівобережної і Південної України (за винятком великих портових міст, зокрема Одеси), рос. купецтво вже в 1-й пол. 19 ст. посіло також вагоме місце в пром-сті України. За даними 1832, в укр. пром-сті росіяни посідали перше місце (44,6 %; українці мали 28,7 %), причому в групі купецтва вони мали абсолютну більшість (52,6 % проти 22,2 % українців), особливо виразну у вищих купецьких гільдіях. Натомість серед міщанства росіяни мали лише 35,5 % (українці – 31,4 %). Ця перевага росіян в торгово-пром. житті України (крім Правобережжя (без Києва), де чималі впливи мали поляки та євреї) в умовах зростаючого капіталіст. розвитку країни надавала великим укр. містам 19 ст. все виразнішого рос. характеру.

Приплив росіян в Україну збільшився з 1880-х рр., коли вони почали мігрувати до новопосталих потужних центрів важкої пром-сті на Донбасі, у Дніпровському пром. районі та в Харкові. 1897 р. росіяни становили вже 68 % робітників у великій промисловості Катеринославської губернії.

За переписом 1897 (вичерпних даних про кількість росіян в Україні до того немає), на укр. етногр. території жили 3,8 млн росіян із 27,8 млн усього населення, тобто вони становили 11,7 %. На укр. землях в Австро-Угорщині росіян майже не було, окрім 3 тис. старовірів-липован на Буковині.

Переважна частина росіян проживали в містах – серед міського населення укр. губерній Рос. імперії росіяни становили 33,7 % (українці – 32,5 %), а в містах із населенням понад 100 тис. жителів – 53,4 % (українці – 12,6 %), натомість серед сільс. населення – 6,7 %.

Після 1917. Після подій 1917–21 характер міграції росіян в Україну зберігся, торкаючись переважно адм. центрів та індустріальних агломерацій. 1926 р. 50,1 % росіян України проживали в містах, у 1959 – 81,0 %, у 1989 – 88,0 %. До кінця 1950-х рр. приплив росіян у міста України випереджав за обсягом міграцію до них українців, тому відсоток росіян у чисельності міськ. населення зростав: у 1926 він складав 25,0 %, у 1959 – 29,0 %. Гол. об'єктами міграцій росіян ставали нові індустріальні райони. Тому осн. напрямком руху населення з Росії (незалежно від зміни політ. режимів) 1890–1930 було пересування кваліфікованої робочої сили із Центр. пром. району Росії до Донбасу, і за 40 років цим шляхом пройшло бл. 2 млн росіян.

Загалом протягом рад. доби кількість росіян в Україні постійно збільшувалася: у 1926 – 2 млн 667 тис., у 1959 – 7 млн 98 тис., у 1970 – 9 млн 126 тис., у 1979 – 10 млн 471 тис., у 1989 – 11 млн 355 тис.

Після 1991. За даними перепису 2001, росіяни є найчисельнішою нац. меншиною України та другою після українців етнічною спільнотою, яка налічує 8334,1 тис. осіб (17,3 % усього населення країни). На сьогодні росіяни розселені в нашій країні дисперсно: вони найбільш представлені в Донецькій області (1184,4 тис. – 38,2 %), Автономній Республіці Крим (1180,4 тис. – 58,3 %), Луганській області (991,8 тис. – 39,0 %), Харківській області (742,0 тис. – 25,6 %), Дніпропетровській області (627,5 тис. – 17,6 %), Одеській області (508,5 тис. – 20,7 %), Запорізькій області (476,8 тис. – 24,7 %). Лише у двох регіонах (Закарпатська область і Чернівецька область) росіяни не входять до першої трійки найбільш чисельних етнічних спільнот, а в більшості областей вони перебувають на 2-му місці після українців. Переважна більшість росіян проживають у великих та середніх містах України – бл. 84 %. Сьогодні значна їх концентрація простежується в Донецьку, Дніпропетровську, Запоріжжі, Києві, Луганську, Одесі, Харкові, Сімферополі та ін. Для демографічної динаміки росіян в Україні характерні такі особливості: 1) до здобуття Україною незалежності кількість рос. населення постійно зростала. Тільки за період 1926–89 його чисельність збільшилася в 4,3 раза. Майже половина росіян (43,3 %) народилися, за даними перепису населення 1989, за межами України. З утворенням незалежної України імміграційний приріст росіян в Україні на поч. 1990-х рр. навіть дещо зріс порівняно з попереднім десятиріччям, досягши 72,5 тис. осіб у 1991 і 69,9 тис. у 1992. Однак у наступні роки міграційне сальдо росіян стало від'ємним.

Перепис 2001 зафіксував відчутне зменшення кількості росіян в Україні – на більше, аніж 3 млн, або на 26,6 %. Від'ємна демографічна динаміка росіян була різною для різних регіонів країни: Захід – бл. 48 %, Центр – понад 37 %, Південь – 23,5 %, Схід – 23 %. Єдиним регіоном, де був зафіксований приріст рос. населення, стало м. Севастополь – трохи більше 30 тис. Осн. причина такої тенденції – можливість вільного волевиявлення під час перепису своєї етнічності (національності). Тому осн. причиною зменшення чисельності росіян в Україні стала не стільки властива для багатьох етнічних груп демографічна криза або активна еміграція, скільки зміна ідентичності національної багатьма росіянами, які проживають в Україні.

Міграція росіян з України до Росії та ін. країн світу не позначилася відчутно на демографічній динаміці громадян України рос. національності. Щодо ідентифікації самих росіян, то тут мають місце такі тенденції: більшість росіян ідентифікують себе, передусім, як громадян України, тобто в основу своєї ідентифікації вони спочатку кладуть ознаку спільного громадянства і меншою мірою – етнічне походження. Про це свідчать соціологічні опитування: у 2004 р. 34,5 % росіян сприймали себе передовсім як громадяни України, у 2005 – 40,3 %, у 2006 – 42,9 %. Таку тенденцію стимулює до певної міри факт трансформації росіян із домінуючої за політичною і соціальною вагою за рад. часів етнічної спільноти в рос. етнонац. меншину в незалежній Україні, тобто зміна їхнього етносоціального статусу. Але ці процеси трансформації ідентичності не є інструментом цілеспрямованої держ. політики або контролю. Обрання етнічної приналежності є добровільним, і остання враховується лише при анонімних Всеукр. переписах населення. Тому росіяни в Україні можуть ідентифікувати себе одночасно і етнічними росіянами, і членами укр. політ. нації (див. Нація українська).

Сьогодні в Україні на різних рівнях – від місцевого до всеукраїнського – функціонує понад 100 громад. орг-цій та об'єднань рос. етнічної спільноти. Серед них – чотири із всеукр. статусом: нац. культурно-просвітницьке т-во "Русское собрание", т-во рос. к-ри "Русь", громад. орг-ція "Руська співдружність", громадська орг-ція "Російська община України". Ці громад. об'єднання провадять різного роду сусп. діяльність, займаються культурницько-просвітницькою роботою серед своїх членів та російськомовного населення України, проводять конференції, "круглі столи", конкурси, заходи, присвячені функціонуванню рос. к-ри та мови. Вони беруть участь у спільних культурницьких заходах нац. меншин України. У політ. процесі України рос. спільнота не представлена впливовими політ. рухами етнічного характеру, оскільки росіяни в Україні віддають перевагу політ. і громад. рухам загальноукр. характеру.em